Оздоровчий комплекс "Поділля"

Статті:

• Великий льох
• Яким Ви бачите майбутнє Сатанова?
• Прогулянка довжиною вісім кілометрів
• Разом з атестатом - Професію
• Сатанів має блищати!

Прогулянка довжиною вісім кілометрів

Це лише на папері словосполучення «вісім кілометрів» виглядає страшнувато, сама ж прогулянка лісом подільських Товтр захоплююча, пізнавальна й неважка. На неї зважується майже кожен з відпочиваючих курорту «Сатанів», що у Городоцькому районі. Щоправда, наступного дня ми відчули, що таке далекі прогулянки — з незвички ноги таки боліли, було важкувато підніматися східцями. Але чого вартий біль у порівнянні з тим задоволенням, яке отримали від екскурсії?

З БОЖИМ БЛАГОСЛОВІННЯМ

Щоправда, ми виявилися трохи хитрішими від курортників, і подорож скоротили, почали її не від санаторіїв, а під'їхали машиною у село Кринцилів. Насправді, сіл з такою назвою два: одне - на Хмельниччині, інше - на Тернопільщині. Розділяє їх, як і дві області, річка Збруч. Переїжджаємо через місток - і ми вже в Західній Україні, яка до 1939 року входила до складу Польщі. Зупиняємося на перехресті. Тут - центр села, де проводяться усі сільські свята й звідки вусібіч розбігаються вулички. У 1861 році тут встановили хрест - на честь скасування кріпосного права. Й здавна кожен, хто вирушав у дорогу, просив благословіння у Бога. Ми теж просимо у Всевишнього про удачу й починаємо свою пішу подорож. Минаємо кілька хат і заглиблюємося у ліс. Стежина, яка ще не просохла після дощу, тягнеться вгору. Раз по раз посковзуючись, простуємо за культпрацівником санаторію «Збруч» Оленою Перовою, для якої ця дорога звична. Від п'янкого свіжого повітря трохи паморочить ся у голові и хочеться лягти у м'яку травичку й довго-довго ніжитися... Дорогою трапляється печера «Перлина», яку відкрили у 1969 році. Глибина печери - 26 метрів, протяжність горизонтальних ходів - 240 метрів. На глибині 16 метрів, куди спускалися спелеологи, знаходиться кімната розміром три на чотири метри, всі стіни якої вкриті сталактитами та фосфатами.

В ХАТИНІ МОНАХА-ВІДЛЮДНИКА

Десь за годину досягаємо, нарешті, піку своєї подорожі - печери монаха-відлюдника. Знаходиться вона на висоті 400 метрів над рівнем моря. Колись, дуже давно на цьому місці розкинулося велике княже місто Калакольськ. Однак, з часом воно провалилося під землю. Чому так сталося - й досі невідомо. Останній запис про місто зроблений в 1227 році. Якраз тут, на місці печери, знаходилася Свято-Троїцька церква. Коли місто пішло під землю, на місці колишньої церкви утворилося завалля каміння. Люди здавна вважали це місце святим. Десь у 1820-30-х роках сюди прийшов монах на ім'я Митрофаній. Ніхто не знав, звідки він прибув і де раніше жив. Протягом чотирьох років він видовблював у громаді каміння печеру. Коли роботу завершив -молився й постився три дні й три ночі. І тільки тоді поселився у печері. І почав лікувати людей - травами, корінням трав, водою джерел, був костоправом. І навіть трохи ясновидцем. Принаймні, свою смерть він передбачив. І якось сказав хлопчику, який часто йому допомагав: «Хоч ти багато часу проводиш зі мною, але коли я помру, тебе поряд не буде. А про мою смерть дізнаєшся в дорозі». Так і сталося. Одного разу хлопчина з батьками поїхав до млина. Коли поверталися додому, зустріли людей, які й розповіли про смерть монаха. Прожив Митрофаній у печері близько п'ятнадцяти років. Коли помер, люди поховали його у сусідньому селі. Довгий час доглядали могилу, але потроху ті, хто його знав, відходили у вічність, тому до наших днів могила Митрофанія не збереглася. А от житло стоїть й досі. В печері-хатині - дві кімнати, на столах багато заквітчаних ікон. Люди постійно доглядають за цим святим місцем - побілили всередині, повісили фіранки, прикрасили оселю квітами, вставили віконні рами й двері. За життя монаха печера не мала ні вікон, ні дверей. Влітку у видовблені в камені діри зазирало сонечко, долітав спів пташок. Взимку на двері чіплялася ряднина, вікна затикалися соломою. Харчі ж йому приносили селяни - як вдячність за те, що зцілював, дарував надію. Розповіді про незвичного мешканця лісової печери передавалися з вуст в уста, від покоління до покоління. Лише два роки тому померла бабуся, бабця якої часто носила монахові молоко.

Й сьогодні мандрівники і прочани долають нелегкий шлях сюди, аби помолитися перед іконами, згадати дивака-монаха, який допомагав людям в біді й хворобах. Поряд з печерою встановили хрест - як пам'ять про Свято-Троїцьку церкву. І щороку, на день Святої Трійці, сюди приходять селяни разом з місцевим священиком, і саме тут відбувається святе богослужіння.

Біля печери трохи відпочиваємо. Далеко внизу видніється Сліпий яр. Там, кажуть, стоїть така тиша! Навіть співу пташок не чути. А ще, кажуть, до людей там «чіпляється блуд». Принаймні, якось група курортників вирішила скоротити шлях додому, спустилася стрімкою стежиною просто у Сліпий яр і... заблукала. Доки вибралися, досить довго ходили колами.

Вирішивши не випробовувати долі, обираємо хоч довий, проте безпечніший шлях і простуємо до прославлених цілющих джерел, водою з яких лікував ще монах Митрофаній.

У ЦАРСТВІ ПЛАЗУНІВ

Кілька сотень метрів вертаємося знайомою стежиною - аж до печери „Перлина". Спуск - не з легких, адже дорога стелиться на вершечку валу, насипаного колись довкола зниклого міста. Оступишся У ЦАРСТВІ ПЛАЗУНІВ Кілька сотень метрів вертаємося знайомою стежиною - аж до печери „Перлина". Спуск - не з легких, адже дорога стелиться на вершечку валу, насипаного колись довкола зниклого міста. Оступишся - і полетиш в глибокий яр, тому доводиться опиратися на знайдену в траві палицю і уважно дивитися під ноги. Далі стежина звертає праворуч знайомого нам маршруту і через яр стрімко біжить донизу. Похмурий грабовий ліс помалу змінюється березовим, довкола світлішає. Зупиняємося біля таблички - своєрідної пам'ятки для подорожніх. Кілька яскравих фото знайомлять нас із місцевими представниками флори та фауни. Найбільше вражає велетенський вуж. „їх тут безліч, - розповідає наш провідник Олена. - Може й нині зустрінемо. Вужі та гадюки люблять погрітися на сонечку, тому й виповзають частенько на стежину". Йдемо далі. Дорога стає важчою, під ногами ковзає мілке каміння, ще й думки про змій не дають спокою. „Подивіться!", - гукає Олена, і я вже приготувалася побачити плазуна. Та на стежині, з величезною ношею на спині, повзе... виноградний слимак, розміром з півкулака. „Не тільки симпатичне створіння, а й смачне, - сміючись, констатує факт Олена. -Звичайно, якщо ви любите французьку кухню". Та слимаків ми смажити не стали, тим більше, що вдалині задзюрчав струмок. Нарешті цілющі джерела!

ДО ЦІЛЮЩИХ ДЖЕРЕЛ

Про чудодійні властивості води з джерел, що струменять біля підніжжя гори, століттями ходять легенди. З одного дзюркотить цілюща вода "від очей". Трохи далі - джерело Краси та "від нервів і серця". Саме такі властивості приписують трьом найбільшим джерелам тутешні люди і недарма. Наприкінці 60-х років минулого століття їх дослідила провізор сатанівської аптеки Ніна Нестерова, жінка, котра відкрила лікувальні властивості збручанської «Нафтусі» та підтвердила: джерельна водичка і справді лікує.

Підходимо до першого джерельця. Як розповідає наш гід Олена, ця вода має у своєму складі срібло, а тому чудово лікує застудні захворювання, кон'юктивіт та інші хвороби очей. Її можна зберігати навіть протягом року, і цілюща водиця не втратить своїх властивостей. „Я знаю жінку, котра щороку відпочиває в Сатанові, і щоразу везе додому трохи срібної води, - каже Олена. - У неї внук часто хворіє на кон'юнктивіт, а якщо відразу промити очі водичкою, то хворобу як рукою знімає".

Донедавна біля джерельця стояла древня скульптура римського воїна, та якось зникла. Мабуть, забрав хтось собі для окраси подвір'я. Дослідники-аматори розповідають, що в Сліпому яру й нині можна натрапити на дивовижні скульптури в римському та слов'янському стилях: древніх воїнів, богів, тварин. Головне - Про чудодійні властивості води з джерел, що струменять біля підніжжя гори, століттями ходять легенди, вміти розгледіти в обвітрених, порослих мохом каменюках шедеври давнього мистецтва.

Напившись прохолодної водички, прямуємо далі - до джерела Краси. У народі його ще називають гліцериновим, хоч Олена переконує, що ніякого гліцерину у цій воді немає: „Природний компонент гліцерин є лише у Мертвому морі, все інше - штучні сполуки. А водичка у цьому джерельці через те така м'яка, що містить надзвичайно мало солей". Кажуть, якщо вмитися з цього джерела, то обличчя та тіло молодіють, а волосся стає шовковистим та блискучим.

Набравши у пляшку „молодильної рідини" (пригодиться!) прямуємо до третього. цілющого джерела - з натрієво-бромною водою. З давніх-давен жителі околиць лікували нею нервові та серцеві хвороби. І на смак вода з цього джерела, до речі, найсмачніша!

Зворотний шлях від цілющих джерел; лежить понад Збручем. Від частих дощів річка розлилася, а тому, аби не вмочити* ноги, доводиться обминати невеличкі озерця. І вже трохи далі, де стежина висохла, ми таки натрапили... На кого б ви думали? На невеличкого вужа! Що ж, подорож вдалася!

Олена ЩЕГЕЛЬСЬКА, Ірина ОЛІЙНИК.